Розділ 2
...Діти дійшли до першої бухти. Митько побіг уперед, щоб раніше за всіх видертися на найвищий камінь.
– А до корпусу? – полишивши історію, лукаво нагадав вожатий. – Нас і так довго немає.
Історія змінила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, і друзі хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.
– Погуляймо трішки довше, – заканючила Анжела.
– І послухаємо, – в голосі Христини відчувався мед лестощів.
Влад хмурився: історія захопила його найменше, а ось перспектива залишитися поза табором зовсім не тішила. І сутінки вже підіймаються від моря... Хизуватися перед малечею було просто, а от здійснити задумане значно складніше. Чи то він раніше за всіх почав дорослішати, що став таким розважливим?..
Митько махав їм з каменя, кличучи перебратися в бухту.
– Не звалися! – гукнула Анжела і побігла до товариша.
– Без тебе – ніколи! – Митько дражнив дівчинку, зображаючи падіння.
І тоді Христина сказала те, що підказувало серце. Збрехала, хоч і не любила неправду.
– Ви тепер нас до корпусу не заженете, Валентине. Ми тут кожну каменюку знаємо, кожну стежку. Даремно ви нас послухались.
Валентин знову пильно подивився на дівчинку, наче намагався зрозуміти, про що вона зараз думає.
– Правильно, даремно, – погодився дорослий. – І що мені тепер робити, Христино? Няньчитись із вами?
– Хіба у вас є вибір? – Христина ігнорувала знаки Влада, який показував, що вона дурна.
– У вас будуть неприємності, – спробував попередити хлопчик. – Краще зробіть вигляд, що нас не знайшли.
– Вам теж буде непереливки. І тут, і в таборі. Я б за вас заступився перед директором. По-дружньому. Чи ви справді надумали прогуляти всю ніч? Світанок кортить зустріти?
Ні в кого язик не повернувся сказати, що він їм не друг, та й надто легко цей новенький здогадався про їхні плани.
– Ходіть до нас! Тут стільки чайок! – покликала з каменя Анжела.
Злякавшись крику, зграя злетіла, ковзнувши тінями по спокійному морю. І зникла в рожевій блакиті вечора.
Діти і Валентин видряпалися на камінь. Обійнявши Митька й Анжелу, щоб не вередували і справді не впали, дорослий заговорив знову, наче казкою намагався причарувати малечу.
***
Дні до молодика пролетіли, мов журавлиний клин, що вертається додому.
До Дайрану потяглися танцюристи і музики. Всім знайдеться робота для приготування свята, і радість торкнеться кожного: для одних розійдеться луною щасливого сміху, для інших – дзвоном монет, які подарують ситі тижні до нового святкування. Не лише в палаці з невагомими шпилями лунатиме музика. На кожній площі, в кожному домі знайдеться своя королева, яка вдягне у цю ніч найкращу, хоч і не обов’язково нову сукню.
На вулицях кипіло життя, і карета батьків Веї застрягла на шляху до палацу. Вони запізнилися, не встигли проскочити до того, як потоки охочих повеселитися виплеснуться із затишних будинків. Лише діти і старі спостерігатимуть за буйством радощів з вікон.
Будинки полишали з легким серцем: пійманих на злодійстві в цю ніч страчували без суду, піймані ж на підлості втрачали все, окрім життя. Королева Тінтірлат строго слідкувала, щоб у ночі її святкувань у місті царював мир.
Запізнилися... Через Вею, звісно! А тепер дівчина смикала мереживо хустинки і з острахом зиркала на засмучених батьків.
Відмовляючись чекати, Вея розчахнула дверцята і зісковзнула в натовп.
До палацу було рукою подати, усього два повороти. Чути навіть, як сурми вітають приїзд нових гостей.
Але юрба розтікалася перед брамою, неначе море огинало камінь, відносячи дівчину від входу.
Вея спробувала опиратися, але марно. Смикнулася вбік, спіткнулася, та чиїсь руки не дали їй впасти.
За мить дівчина дивилася в очі Лаоланта, але юрба нарешті розступилась, даючи дорогу кареті, і батьки примусили дочку повернутися на належне місце.
Сурми славили їх прибуття.
Бал. Свічки, шурхіт суконь, потаємний сміх, наче дзвіночки. Здається, між зустрічами минають не тижні, а місяці, довгі, зимові. Щоправда, справжні морозні зими давно не зазирали до столиці королівства.
Подивіться на них: вони щасливі, знають одне одного роки, багато хто познайомився саме тут, і завжди повертається, шануючи королеву. Завтра вони прокинуться іншими, а сьогодні ніякої манірності, підморгування, інтриг. Музика очищує навіть черстві серця найбагатших синів і дочок цієї землі.
У цьому міститься якась непізнана чарівність, яку знає лише королева Тінтірлат, чия багряна сукня розкішніша від сьогоднішнього заходу сонця.
Раніше цей секрет знала її матір, яка перейняла таємницю від бабусі. Але і про це теж не шепотілися.
Пліткували про інше: про трьох новеньких, симпатичних дівчат, особливо про красуню в рожевій, дивовижно розшитій сукні, і про те, скільки очей сьогодні спалахне закоханістю.
Явконд слухав невинні плітки перших красунь королівства, що стояли неподалік. Панночки відпочивали, смакуючи шампанське і біле вино.
Це теж було традицією: червоне вино подавали лише після півночі. Воно належало світанню – намарно прославляти вмирання дня, хоч і гарне до нестями.
Чорноволоса графиня кидала на Явконда гострі погляди, та він робив вигляд, що не помічає.
Явконд, не замислюючись, запросив на танець юну красуню в розшитій сукні. Запросив Вею.
У танцях білявий Явконд був одним із найкращих. Та й не лише в танцях. Бився він завжди до смерті, виключаючи найтемніші ночі, звісно.
І чуток про нього ходило не менше, ніж про королеву Тінтірлат. Небагатьох називав він друзями, а ті, хто бував у його фортеці, ніколи не хвалилися тою дружбою і не розкривали таємниць непоборної для цікавості твердині.
Вея кілька місяців старанно вчилася танцювати, тому була гідною партнеркою. Явконд їй подобався, юне серденько люто стукотіло, готове віддати себе у вічне володіння. Біляві кучері обвили б його, затягнувшись у петлю...
Тремтіли, смакуючи передчуття, гострі шпилі палацу.
І тоді Вея побачила його, чоловіка, що допоміг їй вибратися з натовпу. Вона вислизнула з обіймів Явконда.
Лаолант і Вея не відходили один від одного. Слова були їм не потрібні, але і шпилі не залишилися розчарованими.
Явконд щез із зали.
Минула північ, і по залі розносили червоне вино. Вино золотилося в світлі свічок, наче вкрите марою закоханості.
Вея і Лаолант випили келихи до дна, не відводячи очей, – потонули в поглядах, потонули в більше не чужих душах.
До них ішов Явконд, зброя випиналася з-під червоного плаща. Але хмільні від свята й вина гості не зупинили його, не згасили жартом блиск крижаних очей.
Лаолант усе зрозумів, це був не перший бал у його житті. Вклонившись розгубленій Веї, він пішов слідом за білявим суперником.
В саду гуляли закохані, та всі вони трималися ближче до палацу. А Явконд одразу попрямував до розлогих яблунь, де зазвичай і проливали кров охочі позмагатися за прихильність юних красунь.
Дуелянти зайняли позиції. Здавалося, навіть вітер завмер у гіллі, перестало посміхатися зіркам листя. Листя знало, і зірки знали, вони розуміли людей краще за самих людей, тонше передчували людські помисли.
Смерть стояла за деревами, та вона поки не обрала, на чиїх вустах залишить останній цілунок.
Лаолант і Явконд билися не до першої крові, як того вимагав звичай.
Під яблунями поспіхом збиралися гості королеви. Явконда знали всі, та й Лаолант ще нічим себе не зганьбив. Глянувши на поєдинок із цікавості, люди вже не могли відвести погляди. Безжалісність і майстерність ударів обох суперників причаровували, гасили бажання битися об заклад або вибирати улюбленця.
Явконд примудрився зачепити груди ворога.
Двоє глядачів зааплодували й одразу замовкли, заворожено опустили руки. Поєдинок не кінчався, хтось побіг кликати вартових. А супротивники наче збожеволіли.
Ніщо не стримувало їх більше: ні кохання до Веї, ні заборона королеви Тінтірлат.
Коли у віддаленні з’явилися вартові, у Явконда була розсічена рука, а Лаолант втратив швидкість і під натиском відступав до яблунь. На перший погляд несерйозна рана сильно кривавила.
Явконд вибив ворожий меч і замахнувся для останнього удару. За спиною Лаоланта височів широкий старий стовбур, ухилитися він би не встиг.
– Не смій! – з вартовими йшла королева. – Не смій, Явконде!
Яструбині очі палали. Явконд неохоче опустив зброю і повернувся до королеви.
Явконда теж поранено, але кров губиться на червоному тлі його одягу, та Лаоланту дісталося більше. Один її жест зараз – і закон вступить в силу. Тінтірлат не славилася вмінням прощати.
Лаолант з’їхав по грубій корі, не втримавшись, і до нього одразу підбігла Вея.
За давнім законом нічиє життя не має обриватися під час свята. Королева дбала про виконання давніх законів. І була сувора з тими, хто йде проти її волі, засліплений образою чи бажанням перемоги над суперником... Але сьогодні...
Тінтірлат відвела погляд від Явконда, подивилася на дівчину, що стояла на колінах перед зраненим коханим. І відпустила всіх, мовчки попрямувавши до палацу.
Невагомі шпилі тріпотіли в небі, яке сіріло ранком. Смерть ішла від старих яблунь...
Слухати повністю – https://toloka.to/t67680
Дев'ятко Н. Легенда про юну Весну / Н. Дев'ятко. – Харків : Мачулин. – 2015. – 92 с.
Текст читає автор.
Тривалість фрагмента: 10 хв. 46 сек.
