Братки - Шморгун Євген Іванович

Братки

Ці квітки в українського народу ніколи не були на перших ролях. Бо ні величиною, ні цвітом, ні пахощами особливо не виділяються. Однак вони зовсім не попелюшки – їх і помічають, їх і шанують. Можливо, шанують навіть дещо більше, ніж інші квіти. А бабусі саме про них розповідають онукам різні казки та легенди.

Одну з таких легенд послухай і ти.

У мачухи було троє нерідних дітей: два хлопчики й дівчинка. Дівчинка старша, її вже можна було приставляти до роботи, а хлопчики – зовсім дрібнята, тільки годуй їх. І вирішила зла мачуха позбутися хлопчиків, щоб не мати з ними мороки. Звеліла служниці відвести їх у ліс, у темну пущу,  і залишити – нехай  їх там звірина роздере. Служниця виконала наказ хазяйки. Однак дикі звірі пожаліли сиріток, не стали їх чіпати, а сірий зайчик-побігайчик вивів братиків із пущі прямо до того місця, де їхня сестричка якраз збирала для мачухи суниці. Сестричка витерла братикам сльози, нагодувала їх суницями,  та й привела додому. Наступного дня зла мачуха звеліла служниці посадити хлопчиків у човен, вивезти далеко, аж на саму середину озера, і там скинути у воду, нехай їх риби з’їдять. Але риби теж не стали братиків їсти, пожаліли. А старий сом посадив їх собі на спину і привіз до берега, якраз до того місця, де їхня сестричка білизну прала. Сестричка вмила братикам личка, поцілувала, заспокоїла, та й привела додому. Мачуха як побачила дітей живими, то від злості аж позеленіла – і та зелена фарба так і не зійшла їй з лиця. Наступного дня мачуха послала сестричку-сирітку в поле жати жито, а служниці звеліла натопити піч і спалити хлопчиків. І сама ні на крок не відходила від служниці, поки та не виконала її наказ. Повернулася з поля сестричка – а братиків немає. Метнулася вона туди-сюди, але ніде не знайшла. І почала вона благати служницю, щоб та сказала, де поділися її братики. Бо здогадувалася, що не по своїй волі ті зникли. Служниця й зізналася в тому, що сталося. Сестричка вигорнула з печі попіл – усе, що лишилося від братиків – зав’язала в хустинку та й пішла в поле, щоб поховати останки і оплакати їх. У полі щойно розгорнула хустинку, як зірвався вітер і розсіяв попіл по всій окрузі. Із того попелу тут же виросли невеличкі, синьо-жовті квіточки. Сестричка тулила їх до грудей: „Тепер ви будете моїми братиками, і я з  вами ніколи не розлучатимусь”.

Так і ростуть відтоді польові квіти братики.

Цю легенду я чув від багатьох людей і в багатьох варіантах. Але всі розповіді зводилися неодмінно до того, що квіти братики названі так на честь братів-сиріток. То їх ніби Баба-Яга замордувала, то вони загинули, рятуючи сестричку з полону, то вони перекинулися на квіти, напившись води із зачарованого джерельця...

Лагідна, ласкава назва квітів, їхня скромність та непретензійність, а ще й бабусині легенди сприяли поширенню братиків по всій Україні не тільки в полях,  а й у квітниках. А ще багатьом милувала зір їхня некриклива жовто-синя барва – барва українських національних кольорів.

Згодом у зв’язку із зростанням в українців національної свідомості маленькі букетики братиків, прикріплені до лацкана піджака чи подаровані другові, почали означати значно більше, ніж звичайний квітковий букетик.

До речі, в календарі „Перемишляни” на 1859-ий рік було надруковано вірш „Братки” одного з класиків української літератури Миколи Устияновича (автора відомих пісень „Верховино, світку ти наш”, „Гей, браття опришки” та ряду інших). Даючи образний портрет синьо-жовтих квітів, поет звертає увагу на те, що

                            ... Нарід руський

                            Їх цвіт почитає

                            І дуже радо

                            Ним ся украшає.

Микола Устиянович, мріючи про єдність, про братство, про щастя рідного українського народу, возносить квітучі польові братики до рівня символу:

                            Коб, як їх барви,

                            Русинам премилі,

                            Також їх назви

                            Русинів красили;

                            І коб тим свойством

                            Зістали правдивим –

                            Вони би народом

                            Сталися щасливим!

На жаль, мрії поета дійсністю тоді не стали.

Але ось стукають у двері, стукають у наші серця, стукають до храму нашої духовності нові часи України. Певен, що у вирі наших буднів і свят знайдеться гідне місце і скромним квітам, які з глибини віків несуть у майбутність кольори нашого національного прапора і які мають символічне ймення: братки.

Джерело: Шморгун Євген Іванович. Братки / Є. І. Шморгун // Твори : в 3 т. / Є. І. Шморгун ; набір, верстка та дизайн Н. Романів. – Рівне, 2007. – Т. 1. – С. 153-155.