МАНДРІВНИКИ
ЗАТИШНА ПОЛЯНА
Був темний, великий ліс. А в глухій лісовій дебрі посеред непролазної гущавини примістилась невеличка Затишна поляна. Росли тут кучеряві кущі ліщини, що прибирались восени золотими горішками, росла густо рябина з червоно-гарячими коралами на шиї, а попід ліщиною та навкруг порохнявих пеньків у зеленій траві жили громадою гриби і печериці.
Поляна була в такій глушині, що ніхто з людей сюди не заходив. Тільки прибіжить іноді з гущавини зайчик та поскубе зеленої травиці, прискаче сполохана сарна й постриже вушками на поляні, пристрибає звинно білочка поласувати горішками. Рідко-рідко заблукає сюди і кудлатий ведмідь - покачатися в теплій травиці...
Прекрасно було на поляні. Згори пестливо гріло сонце. Щебетали весело пташки на кущах. Знизу йшли теплі випари й млосна лісова вогкість. У траві ж стрекотали стоголосо всілякі коники та цвіркуни. Не встигне ще білий день ясні очі протерти, як починається в лісі радісна музика - і бринять весело-весело щебети й співи аж до пізньої ночі. А вряди-годи насупиться ясний день чорною хмарою і грізно покотить громом по лісу. Все раптом потемнішає в страху, принишкне, і тоді шумно ллється згори теплий дощ на поляну. Ллється і дбайливо розчісує кучері на ліщині й рябині, ллється і весело миє замурзані голівки грибам і печерицям. Весело...
Все навкруги гарне, все життєрадісне на поляні, одна біда грибам і печерицям - хробачня злюща. Не встигне, бач, кожний гриб випростатися як слід із травиці, не встигне ще печериця сонцем налюбуватись, як у біленькі їхні тільця в'їдається свердлом черв'як - і гризе, точить, їсть за життя живе тіло. І що з того, що так весело світить сонечко на поляні? Що з того, що так радісно щебечуть пташки в ліщині і грають комахи в траві? Що з того, що так любо й чудесно на Затишній поляні?.. Грибам і печерицям від цього ще сумніше, бо життя їхнє отруєне змалечку. Як тут його тішитись світом, коли всякому відомо, що в твоєму тілі сидить черв'як і що життя твоє гірш ніж нерадісне?.. За який тиждень-два буйний твій стан, брате грибе, змиршавіє, за тиждень-два, печеричко-сестричко, твоє личко біленьке почорніє та й зів'яне на сонці... Мало радості-втіхи з такої долі!..
Стояв чудовий літній день на поляні. Гріло сонце, щебетали пташки, стрекотали комахи в траві. Все жило і раділо світом, одні тільки гриби й печериці куняли мовчки... Вони прислухалися в прикрій зневірі, як безпорадно падали підточені гриби попід кущами, як шаруділи в них черв'яки...
Серед цієї неприємної мовчанки виліз гриб Капелюшник на березовий пень під рябиною і з досадою плюнув під кущі з гниляками.
— Ех, і життя наше, тьху, ти пропадь! - сказав голосно. — Тільки і знаєш, що хробачня з'їсть тебе нині-завтра,?тільки й чуєш усього один гнилий запах.
Гриби й печериці лежали в'яло в нагрітій траві і мовчали ліниво.
— Ну, що ж, - озвався хтось згодом кисло. — Життя як життя - така вже воно наша доля гриб'яча...
— Доля! - підхопив гірко гриб Капелюшник. — Доля!.. Та. як же його не їсти хробачиськам, коли ми поза своєю Затишною й світу не бачимо? А може, є щось і краще в лісі, ніж оця наша доля... А може, десь і на черв'яків є рада на світі?.. Звідки ми знаємо, так от сидячи тут?
— А є й краща, є! - вставив хтось із гурту з глумом. — Чом ні?.. У лісі, кажуть, ходять люди з кошиками, схоплять тебе, що й не кліпнеш, за шийку - та й засушать потім на мотузці... Ось тобі й краще!
— Ну й що? - озвалась на те печериця Рябенька. — Та я вже воліла б краще в кошик попасти і засохнути на мотузці, аніж зогнити тут за життя з черв'яками...
— Га, то йди шукай хутко кошика і мотузки! - зареготалися злобно старі сироїжки. — Йди, чого тут забираєш у нас місце?
— А то, кажуть, у борщ люди кидають нашого брата... В кип'ячий борщ, хай йому всячина!
— О, чуєш, розумнице Ряба, чуєш? - зашепелявили лукаво сироїжки.
— Е, в страху очі великі!.. - почала було Рябенька, але ті вмить закричали злобно:
— Мовчи ти, дурна! Не смій і писнути більше! Ніде нема краще, як на нашій поляні. Тут і затишно, й безпечно, і знаєш, що вік свій проживеш у спокої... Ніхто тебе не сушить, ніхто в гарячий борщ не кидає...
Та зашуміли всі гриби збудоражені. А порохнявий Маслюк додав на кінець резонно:
— Розумно кажете, брати! Що розумно, то розумно... Прожили свій вік наші діди і батьки на Затишній, і ми теж?не скаржимось... Гриб призначений на те, щоб його черв'яки їли, й шукати якоїсь полегкості в світі - зайве й нікудишнє. Все-таки нам тут приємно, спокійно. А хто незадоволений, кому забагнеться широкого світу й життя кращого за наше - хай іде собі на всі чотири сторони та не морочить нам голови!.. Вільному воля - хай скуштує гарячого борщу, як то кажуть!
Запанувала мовчанка на поляні. Сонце гріло, гриби знов в'яли охляло і западали в отупілу дрімоту.
— Ех, народ!.. - гірко, з докором зітхнув упівголос гриб Капелюшник. — Ніхто нічого не хоче, ніхто навіть думки не кине далі Затишної!.. Кажи їм, що сидячого й черв'яки з'їдять, а вони: «Тут безпечно й затишно!» Кажи їм, що краще загинути у русі, ніж дати себе сидьма черв'якам з'їсти, а вони: «Не ходили наші діди й батьки нікуди звідси...» Тьху! А я ось не хочу, тут сидячи, гнити і піду в світ сам... Піду, нехай і в кошик попаду, нехай в борщі гарячому втоплюся... Будьте здорові і не згадуйте лихом!
Гриб Капелюшник насунув на лоба свій широкий капелюх, взяв на плечі подорожню торбину й ціпок ліщиновий у руку й пішов мовчки з поляни. Але за кущами вже наздогнала його печериця Рябенька.
— Чекайте, - каже, - дядьку Капелюшнику, і я піду з вами. Не проженете, візьмете мене з собою?
Гриб Капелюшник спинився нерішуче й знизав плечима.
— Так ти ще, - каже, - молоденька й тендітна, небого... Боюсь, що в світі можуть трапитись різні пригоди, а ти ж оце, знаєш...
— Нічого, дядьку, - бадьоро перебила Рябенька, — я ще здорова, думаю... То вже краще загинемо обоє в дорозі, аніж тут чекати нам смерті гнилої.
— Ну, то ходім... - посміхнувся задоволено гриб Капелюшник. — Воно навіть краще йти вдвох, у товаристві. Давай же руку, небого!
— І ми підемо, і ми! - кликнуло кілька молодих боровиків з-під кущів. — Візьміть і нас...
Та Капелюшник махнув на те рукою. Почекайте, мовляв, потім підете.
Він взяв Рябеньку за руку, аж вона спалахнула на личку, - пірнули в гущавину. А на Затишній старики засвистали їм услід і зареготались гнилими ротами.
Джерело: Козланюк Петро. Затишна поляна // Мандрівники / П. Козланюк. - Львів, 1979. – С. 5-11.
