Ясько
Ясько не міг собі дати ради: він ніяк не міг зрозуміти, чи він великий справді, чи ще малий.
— Годі тобі вже гуляти!— часом скаже мама ти вже великий. Іди поможи мені, побав Оленку.
І Ясько поважно йшов до хати, трохи з жалем кидаючи великий гурт товаришів.
«Нічого робити, казав він — треба помогти мамі».
Та дуже хотілося бути великим; то-то воля! І на човні самому, і верхи в поле, і з рушницею в ліс, і на ярмарку... і великий Ясько йшов бавити маленьку Оленку.
— Доглянь но, щоб не впала з лави — ти ж старший, розумніщий, і дивись за нею — додавала мати.
Ясько сідав на лаву і хоч ноги далеко не діставали до землі, він розважливо вичитував Оленці, як треба бути обережною та слухняною. А Оленка дивилась на нього і сміялась своїми синіми, як волошки очима.
— Восени підеш до школи,— продовжувала мати, пораючись біля печі.
Яськові приходилось раз-у-раз підіймати голову в гору, щоб дивитись на маму, і він тішився, що з ним не жартують, а говорять, як з дорослим.
Почуваючи себе вже великим, Ясько навіть почав зрідка глибоко зітхати, як це робив часом батько. Він стежив за батьковими рухами і собі потягнувся рукою до рота, коли батько розглажував вуса.
— Мамо, гляньте, Ясько витирає собі вуса, — з сміхом скрикнула Марійка.
— Еге, підрости ще, синку, зауважив сміючись батько; ще тобі рости та й рости, поки діждешся вусів, а тепер малий ще. Ясько сильно
застидався і нічого не відповів, тільки глибоко замислився.
— Малий! Адже і дядько Петро, коли їде човном під тим берегом теж малий, немов Оленка.
І Ясько згадав скільки разів він вже чув, що ще малий, що треба підрости.
Одного разу, коли всі вже посідали за вечерю, Яська не було. Шукали скрізь, гукали — не видно Яська. Мати почала турбуватися піхто не сідав вечерять.
— А може він біля бересту, я його бачила там ранком — згадала Марійка.
Берест ріс на кінці садиби. Біля його було викопано ще минулої весни кілька ям, щоб насадити ще кілька деревин.
— Яську! гукнула Марійка — ти тут?
— Ту т — одізвавсь тихо Ясько.
— Та де ж ти? Йди но вечеряти!
— Мовчи! тихо, ради Бога, тихо-зашепотів сердито Ясько, виглядаючи з ями...
— Та що ти тут робиш? допитувалась здивована Марійка.
— Я посадився в ямку й росту: хочу вирости.
— А ти раніще мами попитай, сказала Марійка. А тим часом іди до хати, мама хвилюється, що тебе довго немає.
Ясько нехотя виліз з ями і понуро пішов за сестрою.
— Де ти був? запитала мати.
Ясько мовчав.
Марійка хитро дивилась на Яська і рада була нагоді посміятись з брата.
— Та тож він у вас великий, та розумний, от і надумався всіх перерости та й посадився у ямку, що біля бересту.
Розсміялась мати і нічого не сказала.
Неприємна була Яськові така невдача, але думка скоріще вирости не кидала хлопчика.
Він частенько чував, як мати загадувала Христі: «Гляди - но, гарненько поливай квіти, вони краще ростимуть і цвістимуть».
Одного разу, коли Христя була на городі, туди надійшов Ясько.
— Дай я поливатиму, а ти спочинь, — попросив Ясько Христю.
— Ну-ну, поливай, а я трошки прополю бурьян — згодилась Христя. Ясько радо взявся за діло. Він напружував всі сили, щоб підіймати важку поливальницю. Поллю квіти і себе, — думав Ясько, тільки звідки себе поливати? Адже рослини поливають від коріння, значить треба поливати собі ноги. І Ясько, поливаючи квіти, по черзі підставляв то одну, то другу ногу під воду. Цього здавалось мало і, недовго міркуючи, Ясько підняв поливальницю в гору і вилив на себе всю воду.
— І як це ти так весь облився, що аж голова мокра, дивувалась Христя.
— Та сам себе полив трохи, адже треба і мені підрости — казав Ясько, тремтючи від холоду, весь мокрий...
— Треба переодягнутись, а то застудишся, і Христя вхопила за руку мокрого Яська.
— Що таке? стурбовано запитала мати.
— Я змерз, мамочко і вже більше не буду, крізь сльози промовив Ясько.
— Чого не будеш?
— Не буду поливатись, щоб рости, — і Ясько вже мав намір росплакатись, коли його повила тепла мамина рука.
— Ну добре, все буде гаразд, тілько нічого не роби сам, не спитавшись.
