Жовтий гостинець
На день народження дарували Ганнусі різні гостинці. Хоча вона вже й до школи ходила, проте принесли їй велику круглооку ляльку, яка вміла подавати плаксивий голос і казала слово «мам». Принесли їй новенький портфель, хоч у неї вже був один, і не гірший за подарований, а такий самий. Дістались Ганнусі також книжки, пенал, цукерки, квіти.
А от дядечко Мазур усіх гостей насмішив. Був це рудий та добрий чоловік, широкий у плечах і хоч дорослий, та вмів ніяковіти й соромитися не згірше, ніж мала дитина. То цей дядечко нічого не подарував своїй племінниці. Вірніше, подарував, але хіба можна назвати гостинцем курчатко?
А так-так, дядечко Мазур приніс їй курчатко. Саме посідали всі гості за столи, саме взялися до напоїв та страв, як поріг переступив дядечко Мазур — та й завмер так, наче роздумував, чи не повернути б йому назад.
— Заходьте, заходьте! — закричали йому майже всі, бо знали, який дядечко Мазур дивакуватий.
Той, ніяково всміхнувшись, підійшов до Ганнусі, обняв, поцілував, а потім поліз за пазуху і дістав курчатко. Жовтеньке, кругле, воно несміливо сиділо на широкій долоні й злегка здригалося, наче боялось упасти.
— Кому це? — поспитала Ганнуся, рада, що всі дивляться на неї й на дядечка Мазура.
— А тобі,— сказав дядечко Мазур.— Ніякого в мене гостинця нема, то я тобі курчатко приніс. Гратимешся, доглядатимеш.
Хтось із веселих гостей поцікавився:
— А коли з нього курка виросте, то й з куркою гратиметься?
— Авжеж,— погодився дядечко Мазур.— Це ж буде її курка.
— О-о,— кепкували веселі гості,— може б, ви їй телятко принесли? Воно виросло б, то дитина з коровою гралася б.
— Та, знаєте, нема в мене теляти,— ніяково заперечував дядечко Мазур.— Оце жінка підсипала квочку, то почали курчата лупитись, а теляти немає.
— А якби було?
— Якби було, то хіба пошкодував би?
Ганнуся, як узяла курчатко, то вже не розлучалася. Тримала його в руках, тулила до щік, до грудей, зазирала в намистинки очей. Жовте курчатко лагідно подзьобувало її носик, а Ганнусі те було дуже приємне.
Надвечір гості розійшлися, а Ганнуся зосталася зі своїм курчатком. Дала йому їсти хліба, то воно не захотіло. Дівчинка накришила яєчного жовтка, і курчатко взялося клювати. А потім і води випило з блюдця. І смішно так при цьому примружувалось, задираючи вгору голівку та перевалюючись назад.
Ганнуся взяла свій жовтий гостинець, і подалась у хлів. У хліві гелгали гуси та кудкудакали кури, що позалітали на сідало. Всім їм Ганнуся показувала своє курчатко й казала:
— Бачте? Бачте? Це моє!
Гуси здивовано скрикували, а кури занепокоєно сокоріли, наче просили, щоб Ганнуся віддала їм своє курчатко.
— Е-е, не віддам,— казала дівчинка.— Я сама з ним спатиму.
І справді хотіла лягти спати, але батько сказав, що де ж це видано таке? Нехай Ганнуся спить на своєму ліжечку, а курчатко — в старій його шапці. В шапці буде тепло й затишно, і вилізти з неї воно не зможе.
Ганнуся погодилась. Шапку з курчатком поклали на столі й злегка прикрили марлею. Дівчинка вже лягла спати, коли раптом звелася і втупилась у куток. У кутку сидів їхній чорний кіт Буцлик і світив очима.
— Ти чого там сидиш? — голосно запитала Ганнуся.
Чорний кіт не зворухнувся, як і перше сяючи очима. Це чомусь дуже налякало Ганнусю, і в голосі її зазвучав страх:
— Ти хочеш моє курчатко з’їсти? Ану тікай!
Буцлик лише нагнув голову, ніби принюхувався до чогось. Може, принюхувався до того, як смачно пахне курчатко? Ганнуся нишком устала з ліжка, дала Буцликові принесені гостями коржики. Чорний кіт пирхнув і заворушив вусами.
— Он ти який! — обурилась Ганнуся.— Знаю, що в тебе на гадці.
