НІЧ АМСТЕРДАМА
Собака простує по бруку,
Великий, неначе ведмідь.
Між чорною гривою грюка,
Сполохано блимає мідь.
Дві скриньки на вигнутій спині, -
Блискучі, щоб бачили всі.
І закликом літери сині
Збігаються в слово «мерсі».
«Мерсі», чи «спасибі», - на кожній.
Кому і за віщо, скажіть?
Навіщо дві скриньки порожні
Пов’ючив собака-ведмідь?
Ступає він легко і гордо.
Минає околиць пітьму
І кривить задумливо морду,
Мов трошечки сумно йому.
Минає він тихі квартали,
Де з палиць білизна звиса,
І хлопчики свистом вітали
Цього подорожнього пса.
Минув поліцая-сержанта.
Ніде не спинивсь, не присів.
І вийшов до хати Рембрандта,
Художника давніх часів.
Лиш тут стрепенувся, зраділо
Загавкав, зриваючись з ніг,
І чорне схвильоване тіло,
Мов блискавку, кинув за ріг.
Там хлопчик, розхристаний трошки,
Легкий і вугластий, мов птах,
Реберцем губної гармошки
Неквапно волив по вустах.
Шапчина на нім завелика.
В поставі – гірке забуття.
Це – Пітер, жебрак і музика,
Бідняцьких околиць дитя.
Собака утратив статечність,
Підскочив і впав на живіт.
У погляді – тиха сердечність.
У голосі: – Пітер, привіт!
Обняв його хлопчик за шию,
Здавалось, до серця притис.
І пес простогнав: «Розумію!»,
Лизнувши товариша в ніс.
Удвох вони рушили далі,
Розмови якісь ведучи,
Туди, де стрункі магістралі,
Де сонце горить і вночі.
Кремезний, шорсткий, сивобровий,
Неквапно, як личить дідам,
З вогнями вечірні розмови
Зненацька почав Амстердам.
Вода спалахнула в каналах,
Засяяли сотні мостів.
Електрики сонячний спалах
Салютом у небо злетів.
Гучний у годину дозвілля,
Немов відставний капітан,
Пропах тютюнами і сіллю
Уславлений порт Амстердам.
Замшілі минаючи сваї,
По місту в недальній похід
Морські вирушають трамваї
На південь, на захід і схід.
Жінки простягають туристам
Тюльпанів барвисті снопи.
Затьмаривши зорі над містом,
Реклами благають: «Купи!»
Голландці – на вигляд суворі,
Біляві, а часом руді.
А ті, з гаманцями которі,
Підкреслено строгі в ході.
На кожнім – тужурка чи світер,
У кожного – люлька «експрес».
…У натовпі виринув Пітер.
За хлопчиком – велетень-пес.
Стороннім, байдужим цю пару
Ще важко було зрозуміть.
І враз поперек тротуару
Розлігся собака-ведмідь.
Заснув? Ще далеко ж до ночі!
Розкинув і лапи, і хвіст.
А хлопчик, примруживши очі,
Гукнув, наче справжній артист:
– Погляньте, панове,
На цього пса –
Яка величність,
Яка краса!
Співа під гармошку,
Лічить до ста.
Голова велика,
Та не пуста!
Собака має
Крицеву волю –
Не боїться
Ні кривди, ні болю.
Перевірте його
Хоч всі!
На скриньках ви бачите
Слово «мерсі»,
Півгульдена в скриньку –
І можете мучить,
Поки ці балощі
Вам не наскучать.
Пес феномен!
Надзвичайний хист! –
З натовпу – голос:
- А можна – за хвіст?
Пес не роззявить
Свою пащеку?
Гульден – і я
Гарантую безпеку!
- Пес надзвичайний,
Що й говорить!
Можна дати йому
Закурить?
Один – погладив ласкаво.
Другий, скубнувши,
Сказав:
- Цікаво! –
Третій, обвіявши
Димом сигари,
Двічі штурхнув,
Щоб було до пари.
Четвертий
Паличкою провів,
Аж сльоза
У собаки
З-під брів.
П’ятий
Потяг за вуха,
Бурмочучи:
- Добрий псяюха!
Мужньо тримається
Чорний ведмідь.
Летять монетки,
Подзвонює мідь.
Пітер нервово
Кусає губи:
- Тримайся, Чарлі,
Тримайся, любий!
Собака зітхнув
І промовив без слів:
«Якби я був левом,
Піввулиці б з’їв!»
Лиш одна дівчинка,
Що ішла з мамою
І везла голубеньку тачку,
Дівчинка з бантиком
Підійшла
І сказала рішуче:
- Не смійте
Мучить собаку!
Присіла, дістала хустинку,
Зібгала в долоньці тремтячій.
Спіймала сльозу-намистинку,
Що бігла по морді собачій.
Хитається натовп суворий,
Здавалося, пів-Амстердама.
- А може, він, донечко, хворий? –
Стривожено зойкнула дама.
- Ой лихо! – жахнулася пані. –
Та що це він має за звичку? –
Собака в палкім пориванні
Чоломкнув дівчатко у щічку.
- Гей, дівчинко, - вигукнув хлопець. –
- Не бачиш? Собака – на службі!
Тікай-но, бо він тебе схопить.
Кажу тобі щиро, по дружбі,
А в дівчинки – сльози сердиті,
Пожбурила ляльку і тачку:
- Нічого не хочу на світі,
Купіть мені цього собачку!
Тут скрикнула пані: - Дурниця!
Одвічно з тобою морока…
У тебе - дві мавпи і киця,
Кролі, і їжак, і сорока!
Ви, мамо, жорстокі і вперті.
Ваш голос байдужий і грубий.
Ви, мабуть, бажаєте смерті
Мені, вашій донечці любій…
- Ой доню, ще горя наврочиш!
Мерщій заспокойся, небого…
Ну, хлопчику, скільки ти хочеш
За цього собаку страшного?
Задумався, знітився Пітер,
Побачивши пачку з грошима.
Обличчя шапчиною витер,
Аж холод війнув за плечима.
Малий і не снідав сьогодні.
(О Чарлі, товаришу бідний!..)
Брати і сестрички – голодні,
Бо тато у них безробітний.
У хлопця – страждання в обличчі:
- Сім’ю… цей собака… годує.
- Візьми, переплачую втричі!
Дивіться, він ще й вередує!
А дівчинка: - Славно, чудесно!
Яка ж я щаслива, ой нене!
Скажи мені, хлопчику, чесно,
Ти прийдеш у гості до мене?
Приходь! – Колихнулися вії…
Собака вагався спочатку,
Та вже з поводочком на шиї
В машину пішов за дівчатком.
Зіваки розходяться, раді.
На вулицях жарти і смішки.
Ех, Чарлі, ти мчиш на «паккарді»,
А друг на околицю – пішки!
Канали. Вогні. Перехожі.
Туман забілів, замаячив.
В кишені у хлопчика гроші,
Яких він ніколи не бачив.
Та серце виснажує туга.
І думи – як хмари крислаті:
- Продав я найкращого друга
За гроші, за гульдени кляті!
Холодний здіймається вітер,
Збирає все лихо докупи.
Чвалає натомлений Пітер
Крізь ніч до своєї халупи.
Десь море стріляє у дамбу,
Сирена гуде вдалині.
Густішає ніч Амстердама,
Гортаючи в попіл вогні.
Зненацька з сирої маячі…
Та що це? Чи сон, чи мана?
Дві зірочки, очі собачі!
Дві зірки з пітьми вирина…
Звичайні зірки серед неба,
Лиш тьмяним віконцем – блакить.
- Не треба, не треба, не треба!
Собаку мені поверніть!
- Не да-а-м! – прогуло у костьолі.
У дзвонах поплив Амстердам.
Волали вітри прохололі:
- Не да-а-м!
Не від-дам!
Не від-дам!
Джерело: Чалий Богдан Йосипович. Ніч Амстердама : поема / Б. Й. Чалий ; іл. Г. Малакова. – Київ : Веселка, 1978. – 25 с. : іл. – (Для першокласника).
