Повітряна тривога - Литвиненко Валентин Гаврилович

Повітряна тривога

Горобець у місті живиться покидьками, виконує, так би мовити, роль санітара. Багато їх годується коло рибалок-вудильників.

Влітку майже по всіх берегах Дніпра сидять рибалки, вудять рибу. Хто ловить, а хто так сидить, надіється впіймати. А горобців годують усі.

На прикорм риби рибалки переводять силу-силенну всякого харчу − хліба, різних каш, макухи… Багато корму лишається на берегах і горобцям. Вони це добре знають і весь час товчуться коло рибалок. Буває, звикають так, що добре знають свого годувальника, стають, так би мовити, персональними.

Одного разу я спостерігав таку картину: сидить здоровенний рибалка, ловить на тісто. Чобіт у нього в тісті, на чоботі горобець − акуратно видзьобує. Я підсів, горобець зразу одлетів, бо ж нова людина.

Познайомився я з рибалкою.

− Це, − питаю, − у вас персональний горобець?

− Аякже, − каже, − він у мене навіть з рук бере. Знає, що шкоди не заподію.

А ще був такий випадок. Вудив я з причалу рибу. Ясно, що насмітив крихтами. Коло мене зграя горобців товчеться. Я вже звик − не звертаю уваги.

Стою, стежу за вудкою. Раптом з рибальської дрімоти мене вивів гороб’ячий крик, крик тривоги і перестороги. Щось зашуміло, вдарилось об мою спину. Я швидко оглянувся і встиг помітити, як у мій розкритий рюкзак мелькнув і зник у ньому горобець. А коло мене на відстані метра в повітрі − яструб-перепелятник. Витягнув довжелезні ноги, жовті очі горять, цілиться в рюкзак. В такому мисливському азарті, що на мене й уваги не звертає. Я інстинктивно почав його хапати руками.  Яструбок схаменувся, вивернувся з рук і полетів, зник за піщаним берегом.

Мене дуже зворушила поведінка горобця. Нагнувся я, стукаю пальцем по рюкзаку:

− Вилазь, − кажу, − друже. Вже наліт скінчився. А він − ні гу-гу. Одгорнув я край рюкзака, бачу: притулився, сидить, не ворушиться, тільки блимає.

Взяв я його, а він і не пручається. Це ж не жарти − перепелятник, та ще й на відкритому місці. Певна гороб’яча смерть. Взяв я ножа, одрізав горобцеві трохи хвоста, − це щоб пізнавати потім, − і випустив.

Він пурхнув і зник. Хвилин через п’ять знов коло мене зграйка горобців. Бачу, і мій знайомий з коротким хвостиком. Дивлюсь, як себе поводитиме: все ж таки травмований − отаке пережити. А він, видно, вже й забув про все. Такий же жвавий, як усі: товчеться, свариться.

Горобець довго не журиться.

Джерело: Литвиненко Валентин Гаврилович. Повітряна тривога / В. Г. Литвиненко // Повітряна тривога : оповідання. – Київ, 1977. – С. 17-19.