Як Василько порозумнішав
Хлопчика Василька мама поставила в куток. Так, так, того самого Василька, першокласника, який замість того, щоб разом з усіма збирати старі журнали та газети, тобто макулатуру, пішов з другом Петриком у кіно.
«І чого це мама розсердилася? – думає хлопець. – То, бувало, тільки брови насупить або пальцем насварить, а тут усе згадала: і макулатуру, і розірвану книжку, і розбиту тарілку, ще й у куток поставила».
Стоїть Василько в кутку, думає, як би йому скоріше порозумнішати, і знічев’я стінку пальцем колупає. Воно, звичайно, не важко й постояти, але якщо по справедливості, то винен не він, не Василько, а Петрик. Василько перший узяв книжку, а вже тоді за неї вхопився й Петрик. Василько потягнув книжку до себе, а Петрик до себе, от вона й розірвалася. «То чого це я маю розумнішати, а не Петрик?» ображено міркує хлопець.
Він пальцем з усієї сили натискає на стіну, і – трісь! – луснула шпалера. Цього ще не вистачало! Шпалери були нові, мама нещодавно їх купила й дуже раділа, що трапилися на диво гарні, дитячі – у квітках і гномиках.
Василько з досадою подивився на шпалеру з довгастою дірою в кутку. Тихцем оглянувся, чи нікого немає в кімнаті. Спробував пригладити надірваний край рукою, але, як це часто буває, ненароком зачепив його ґудзиком і розпанахав шпалеру ще більше. Ту ж мить хтось заскиглив:
Василько глянув в один бік, у другий, озирнувся назад – ніде нікого. А той самий голос тихенько верещав:
З несподіванки Василько навіть рота роззявив: гномик, намальований на шпалері, ворушив губами! Так, це гномик тоненько скиглив і смикав ногою, біля якої було прорвано шпалеру. Якби Василько проткнув папір ще трохи, залишився б гномик без ноги.
Та Василько вже трохи отямився і сказав примирливо:
Василько проти гномика був велетнем, але як тільки гномик доторкнувся до нього, він відчув себе мовби невагомим. Тіло його стало легке, і вони з гномиком так і попливли у повітрі.
Спершу покружляли по кімнаті, потім вилетіли у відчинене вікно, і от вже вони летять над вулицею, над містом, над полем. Ось уже і ліс під ними. Покружляли над ялинками та соснами, що зеленіли у заметах, над берізками й осиками, які солодко спали, заколисані метелицею, а тоді плавно опустилися просто в замет.
Не встиг Василько обтрусити сніг, а гномик і каже:
– Оце тут папір і починається.
Озирнувся Василько: де ж він тут починається, отой папір?
Аж тут машини до лісу заїжджають з причепами. Вийшли з машин люди, електропили вивантажили, розійшлися по просіках. Вибирають дерева, де грубші, пиляють, валять, на машини вантажать.
Багато чи мало часу спливло, підвів гномик хлопця до машини з колодами та й каже:
Залізли вони в кабіну автомашини й поїхали.
Їхали, їхали – приїхали на фабрику. А там робота кипить, на Василька та гномика ніхто уваги не звертає, всі ділом зайняті. Машин багато, всі гуркочуть, мовби щось розказують на своїй машинній мові.
Підійшов Василько до однієї з них.
Василько і моргнути не встиг, а вже ті поліна до другої машини поїхали. «Ось де, мабуть, папір роблять», – думає. Заглянув у цю машину, а там величезне жорно крутиться, поліна дрібнить, а ту подрібнену деревину вже вода підхоплює і до наступної машини несе.
Василько з гномиком теж туди поспішили.
Пирхає казан, парою плюється, а деревина у ньому вже ріденькою кашкою стає.
А гномик уже манить Василька далі.
І хлопчик побачив довжелезну машину.
А потім Василько з гномиком побачили, як папір на аркуші розрізають, щоб зошити зробити, книжки та журнали надрукувати.
Зайшли вони і в велику світлу кімнату, де художники зразки шпалер малювали. На одних зразках пальми зеленіли, на других півники кукурікали, а на третіх… під пензлем художника з’являлися квіти і знайомі вже нам гномики.
Не помітив хлопчик, як гномик стрибнув на папір, на якому художник малював, та там і завмер.
– Стривай! – кинувся слідом Василько. – Ти куди?
Хотів Василько поговорити з художником про гномиків, та згадав, що він покараний, і чимдуж полетів додому. Тихенько пройшов до себе в кімнату, дістав із шухляди клей, акуратно підклеїв розірвану книгу, а потім і подерту шпалеру. Став у куток і принишк.
Саме в цей час і зайшла до кімнати мама.
Василько ствердно кивнув головою і про всяк випадок ще раз пригладив щойно підклеєний край шпалери, з якої йому хитро підморгнув паперовий гномик.
Джерело: Прокопенко І. Як Василько порозумнішав / І. Прокопенко // Як Василько порозумнішав : казки / І. Прокопенко ; мал. Л. Голембовської. – Київ, 1984. – С. 11-21.
