Сонячні промені та гриби лисички - Прокопенко Ірина Миколаївна

Сонячні промені та гриби лисички 

Вийшло вранці Сонце на небо, послало дітей своїх на землю й наказало:

− Ти, сину, піди на поля, ти, сину, на моря, а ти синочку, по лісові погуляй.

Розбіглися Промінці, діти Сонечка, на всі боки. Перший на поля спустився. Запістрявіли поля квітами, метеликами, Сонечку дякують.

Другий Промінь на воду впав. Заблискотіла вода, заграла бризками алмазними.

А третій до лісу помчав – наказ Сонця виконувати. Тільки бачить він – не розгулятися йому в лісі. Верховіттям дерев можна ще  пробігти, а в глиб лісу не проберешся. Живе  й хазяйнує там Морок, нікого в гущавину не пускає. Метнувся Промінь і туди і сюди −  нічого не виходить. Стоять ялини впритул одна до одної, Морок оберігають.

Шукав-шукав Промінь хоч би маленьку лазівку, коли бачить – поміж ялин берізка квола росте. Крізь її гілля й прослизнув він у хащу. А там вогко й холодно, трава навіть не росте, тільки сивий мох стелиться.

− Ти як посмів у моє царство пробратися? – заворушився Морок, і так від нього затхлістю й повіяло.

Але не злякався Промінець, почав свою справу робити.  Берізку приголубив – та розпрямилася і рости почала. Землю пригрів – піднялася з землі трава зелена. Ясно та весело у лісі стало.

− Ах так, − засичав Морок, − згинь, пропади! Не відпущу тебе, Променю, назад!

А Променю вже час на небо повертатися, Сонце от-от за обрій сховається. Він і туди, він і сюди – не підпускає його Морок, лапами ялинковими тримає. Промінь до берізки, а та вже підрости встигла, листя її всі лазівки затулило.

Потьмянів Промінь, ніяк йому з похмурого царства вирватися.

− Ха-ха-ха… − заливається Морок. – Будеш знати, як у моє царство незваним гостем приходити. Тут тобі, Променю, і згаснути!

І раптом з-під ялини жовтогарячий гриб, що Лисичкою зветься, виглянув.

− Не бійся, − каже, − Промінчику, я Морока обдурю. – Ти тікай, а я замість тебе залишусь.

Бачить Промінь – і справді, Лисичка дуже на нього схожа, справжнісінький промінчик сонячний.

− А я тебе не боюсь, − заспівала Лисичка, − а я тебе не боюсь…

− Не боїшся? – тамуючи злість, засичав Морок. − Ось я тебе!

Посунув він на Лисичку, аж ялини зо страху лапи попідбирали.

А Променю тільки того й треба було. Вислизнув він крізь ялинове гілля з  похмурого царства – і на небо!

От і залишилися в лісі замість сонячних променів гриби лисички.

Йдеш лісом і бачиш – золотиться щось.

Чи то лисички, чи то сонячне проміння крізь листя пробивається?

І не розбереш одразу.

Джерело: Прокопенко Ірина. Сонячні промені та гриби лисички / І. Прокопенко // Сонце, Сонечко та Соняшник. – Київ, 1977. – С. 12-14.