Дідусева казка
I
Встав я з дідом на світанку –
Швидше вмитися – під кран.
А тим часом біля ганку
Потягався вже й туман.
Без гармидеру і брязку
Ми зібралися в похід.
„А тепер підемо в казку”, –
Усміхнувся хитро дід.
І торбину – гоп за спину,
А рушницю на плече.
Тільки вийшли на долину –
Поле пахне калачем.
Сонце висушило роси
У долині за ліском.
Вигріваються покоси,
Мов жирафи, під горбком.
II
Понад лісом сонце висне –
Аж тріпочуть віти.
Тут і музика, і пісня
Сонцю шлють привіти.
Соловейко на сопілці
Витинає соло.
Б’є деркачик по тарілці –
Аж лящить навколо.
Взявся одуд за роботу
На гучнім кларнеті.
Витяга найвищу ноту
Чайка в очереті.
І сорока теж не хоче
Сумувати вранці,
На усі лади стрекоче
На своїй трісканці.
III
Вибігла козуля й стала на стежині,
Витягнула шию, нагострила вуха.
Ми присіли з дідом у густій ліщині,
А вона зозулю
Слуха,
Слуха,
Слуха.
Я шепчу до діда: „От якби впіймати,
Привести додому, до своєї хати”.
Дід мені на вухо промовля тихенько:
„Є в козулі тато, є в козулі ненька.
Вдалині від тата, вдалині від мами
Не могла б козуля
жити разом з нами”.
І коли замовкла гомінка зозуля –
Знов шугнула в хащі молода козуля.
Ми за нею – бором, бором,
А вона – мов куля.
Жаль було, що дуже скоро
Зникла та козуля.
Зупинились. Але раптом –
Що це під дубочком?
Два грибки, як брат із братом,
Вкрилися листочком.
Ось і там, і там під дубом
Бачу цілу зграю.
„Ну, а в що збирати будем?” –
Дідуся питаю.
І дідусь повів бровою,
Збіглись хвилі зморщок:
„Зараз матимем з тобою
Ми новенький кошик”.
„Що, у лісі є крамниця?” –
Я спитав зі сміхом.
„Поки що – це таємниця, –
Дід промовив тихо. –
Підемо туди, мій хлопче,
Де кущі лозини,
Там ростуть які захочеш
Кошики й корзини”.
Хоч побачити б одненьку –
Жодної немає.
А дідусь лозу тоненьку
Ножиком зрізає.
Потім той пучок гіллястий
Склав, неначе шпиці.
Виплів кошик. Можна класти
І гриби, й суниці.
IV
Де вусатий очерет
Шепче без упину,
Ми поставили намет,
Схожий на хатину!
Вечір. Тиша. Я й дідусь
Сидимо на дворі.
Він мовчить, а я дивлюсь
На високі зорі.
Раптом вогник – тільки блись!
Бачу я на дубі:
Дві зорі немов зійшлись
І сидять укупі. Я до діда:
„Подивись,
Дві зорі упало...”
А вони на мене блись –
Аж видніше стало.
Дід всміхнувся:
„Ну й дива
Ти говориш, хлопче.
Це не зорі, а сова
Витріщила очі”.
„А чого вона не спить,
Тільки блима, блима?
Може, хоче запалить
Наш намет очима?
Чуєш, діду,
Не барись!
Де твоя рушниця?”
А сова очима – блись,
Мов на мене злиться.
„Вбити пташку – річ проста,
Стрельнув – і немає.
Бачиш, ніч кругом густа
Залягла над гаєм.
А сова сидить – не спить
На гіллі високім.
Мов прожектором, щомить
Водить пильним оком.
Сплять безпечно уночі
Зайчики, лисички,
Білочки і деркачі,
Дятли і синички.
Сплять клубочком їжаки
На траві зеленій.
Полягали на боки
Лосі та олені.
Навіть вовк і той дріма,
Та йому не спиться,
Зирка оком, чи нема
Чимось поживиться.
І коли він між кущів
Суне лапи сірі,
То сова кричить:
„Мерщій
Утікайте, звірі!”
Отака вона, сова,
В царстві у нічному.
А удень відпочива
У дуплі старому.
І вона в своїм житті
Звикла так до ночі,
Що лише у темноті
Бачать її очі.
Ну так що, її убить?” –
Дід мене питає.
„Ні, не треба,
Хай сидить,
Нас оберігає...”
V
Знову ранок ліг на роси,
Шепчуть очерети.
Сяють сосон хмарочоси
І ялин ракети.
Лиш туманами вирує
Далина поліська.
Сиве озеро парує,
Як велика миска.
Ми поїхали човном
На озерне плесо,
Тільки хвилі під веслом,
Як гнучкі колеса.
Зупинились... Якірець
Я в глибінь спускаю,
Ген зелений острівець,
Ніби втік із гаю.
Дід макуху розітер
На крупчасту манку
І промовив: „А тепер
Кинемо приманку”.
Він із вудкою сидить,
Я стою й тримаю.
І в чеканні мимохіть
Чомусь позіхаю.
Мовчки дивимося ми
На блакить безкраю.
„Де ж ті щуки і соми?” –
Дідуся питаю.
„Скоро будуть, почекай.
Риба – хитра штука.
На малого черв’яка
Не лакома щука.
Що для неї той черв’як
Чи якась макуха...
Все це їй приблизно так,
Як собаці муха...”
Поплавок мій сіп та сіп –
І побіг невпинно.
Я скоріш його підсік –
І в човні рибина.
Дід гукає: „Молодець!
Ну ж і маю внука!
Ось і є в нас окунець,
Значить, буде й щука!”
Він узяв його й мерщій
На гачок чіпляє,
І на вудочці своїй
В озеро пускає.
Раптом в діда вудку – смик –
І до себе тягне.
Потім щось над плесом – брик –
По воді – як бахне!
„Не втечеш тепер, о ні!” –
Дід мені шушука.
Заскакала у човні –
Отакезна щука!
За години півтори
У човні лежало:
Два соми і щуки три,
Та й лящів чимало.
А плотиць та окунів,
Мабуть, із півсотні!
І дідусь загомонів:
„Досить з нас сьогодні!
Зварим юшку – хоч куди!
Ще й нанижем низку!”
Загойдали хвиль ряди
Човника-колиску.
V
Веселе вогнище палає,
Вилазить полум’я з дровець.
Над ним на козликах звисає
Наш невеличкий казанець.
Схилився вечір посивілий,
Щоб над вогнем себе погріть.
І я присів, не маю сили,
А дід із ложкою стоїть.
Збирає з юшки шумовиння
І на жарини викида.
Біліє пари павутиння.
Кипить і риба, і вода.
Сиджу собі й ковтаю слинку,
Уже вечеряти пора.
А дід густу збирає пінку
І все на місяць позира.
„Ну а тепер, – кричу, – готова!
Та ще й з приправами всіма!”
Дід, не сказавши ані слова,
Скоріше з козликів зніма.
І знов, як зранку, понад гаєм
Захлюпав щебет солов’їв...
Той казки справжньої не знає,
Хто юшки з дідусем не їв!
***
І не зчулись ми, коли–то
Промайнуло кілька днів...
Покотилось тепле літо
Урожаєм кавунів.
Хай досушиться на в’язці
Наша риба і гриби.
Хто побув зі мною в казці,
Теж цю казку полюби!
